Коли сучасники згадують Українську революцію 1917–1921 років, то здебільшого – Київ, Харків та Катеринослав. Але велика сила тієї боротьби народжувалася і у степових селах та на рудникових околицях, де люди бралися до зброї, не бажаючи миритися з тим, як грабують їхню землю. Далі на kryvyi-rih-yes.
На Криворіжжі цей спротив мав особливий характер, бо там не чекали розпоряджень із центру. Колишні вільні козаки, учителі, селяни, офіцери збирали загони з односельців і захищали свої волості. Це були отамани Холодного яру, готові боротися до загину заради вільної України.
Від Вільного козацтва до перших загонів
Наприкінці 1917 року, коли Центральна Рада ще тільки намагалася втримати владу, у степах Катеринославщини та на Криворіжжі люди самі почали гуртуватися у загони. Вони називали себе вільними козаками, курені створювали по селах і волостях – як колись робили на Запоріжжі.
Ці перші загони заклали основу майбутнього спротиву. У травні 1919 року отаман Никифор Григор’єв зі своїм загоном увійшов до Кривого Рогу і вигнав більшовиків. Але вже через кілька днів мусив відступити перед більшою силою. Проте цей короткий спалах довів людям, що опиратися можна й треба.
1920 рік: коли почався опір
У січні 1920 року Криворізький повіт зайняли частини 45-ї дивізії Якіра. Разом із ними “прийшли” продрозкладка, мобілізації й та сама “продовольча диктатура”, яку вже ненавиділи селяни. Навесні у повіті вже сформувалися потужні повстанські центри. У Кривому Розі спочатку керував Михайлюк на псевдо “Певний”, а після його загибелі – Федір Ткаченко. Загальне військове керівництво взяли на себе Іван Клепач і Микола Скляр.
Штаб розмістили у селі Гурівка, осередки сформували:
- Апостоловому;
- Божедарівці;
- Веселих Тернах;
- Казанці;
- Лозуватці;
- Широкому.
Мережа працювала майже автономно, з однією спільною думкою про повстання та мрією про визволення України. Мрію майже вдалося реалізувати силами легендарної Степової дивізії, якою керував Кость Пестушко.
Кость Пестушко: шлях до Степового-Блакитного
Уродженець села Ганнівка Костянтин Пестушко походив із заможної родини, у 1915 році добровольцем пішов на фронт. Воював на Кавказі, отримав 3 Георгіївські хрести, закінчив офіцерську школу. Дослужився до полковника. Після падіння УНР повернувся додому, але сидіти склавши руки не став.
Наприкінці 1919 року зібрав невеликий партизанський загін для боротьби з денікінцями. А щоб не накликати біди на рідних, узяв собі ім’я “Степовий-Блакитний”. У жовтні молодий отаман об’єднався із загонами Скирди і Каліберди, спільні сили склали майже 500 вояків. Діяли у Чорному лісі, контролюючи район Знам’янка – Олександрія. У листопаді вибили зі Знам’янки гарнізон генерала Слащова. Однак у січні 1920 року бійці Пестушка повернулися до Ганнівки. Їх одразу заарештували, але згодом відпустили, бо ті боролися з ворогами більшовиків. Селяни одразу обрали Пестушка головою ревкому.
Повстання 12 травня 1920 року
Цей день став знаковим для Кривого Рогу. Тоді біля військкомату, який тоді розташовувався на вулиці Глинки, зібрали новобранців до загонів Червоної армії. Проте Пестушко здійняв повстання та повів людей проти більшовиків. Місто захопили швидко, на базарі одразу ж сформувався стихійний мітинг, до молодого отамана приєдналося чимало криворіжців.
Вже за кілька днів вдалося сформувати дивізію, яку назвали Степовою, Базою стали навколишні села:
- Верблюжки;
- Варварівка;
- Водяна;
- Петрове.
До Степового-Блакитного почали приєднуватися інші отамани: Гниненко, Іванов, Клепач, Гнибіда, Лютий, Федоренко. Микола Скляр привів ударно-розвідувальний загін “Чорний Ворон” – майже 200 вершників. У найкращі дні дивізія налічувала від 10 000 до 20 000 повстанців, у яких були не лише кулемети, а й гармати.
Від Варварівки до Холодного Яру
Першу гучну перемогу здобули біля Варварівки. Там степовики знищили загороджувальні загони Криворізької та Єлисаветградської Надзвичайної комісії та 2 полки бригади Котовського. У серпні на станції П’ятихатки захопили потяг. А у вересні Степова дивізія увійшла до села Медведівка – туди, де колись починалася Коліївщина. На раді отаманів Холодного Яру Пестушка обрали Головним отаманом усіх загонів, хоча йому виповнилося лише 22 роки.
Дивізія пройшла з боями від Херсону до Черкас. Але після Ризького миру Червона армія перекинула на південь України великі сили, серед них – Першу кінну Будьонного. Нападники стали грабувати села, палити хати, розстрілювати родини повстанців. Тому Пестушко мусив повернутися на Криворіжжя, щоб захистити земляків.
Останні бої за Україну
Біля села Розумівка Степову дивізію зустріли чималі сили червоноармійців. Загони врятували козаки отамана Платона Черненка на псевдо “Чорний Ворон”. Разом із 2000 бійців він відтягнув бій на себе, але сам загинув. Пестушко бачив, що люди виснажені та змучені, багато хворих та поранених, тому прийняв рішення розпустити дивізію.
Повстанці розійшлися. Частина подалася до Холодного Яру. Отаман Григорій Іванов, відомий як Тишанін, ще понад рік продовжував боротьбу, тримаючи базу на Криворіжжі. Штаб Блакитного пішов у підпілля. Віра Бабенко з Веселих Тернів стала зв’язковою: їздила до Тарнова і забезпечувала контакт із Повстансько-партизанським штабом УНР.
Заповіт Костя Пестушка
У 1921 році на Криворіжжі готували нове повстання. Координував його доктор Гелей, але плани розкрили через зраду отамана Андрія Зірки. Наприкінці квітня почалися масові арешти, а у серпні у Жандармській балці під Катеринославом більшовики розстріляли понад 50 підпільників. Серед них були Віра і Параска Бабенко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій та Марко Кикоть.
Кость Пестушко загинув у травні 1921 року у бою з чекістами, коли його намагалися захопити у рідній Ганнівці. Його брат Юрко, який тоді був поруч, але зумів прорватися, згадував останні слова молодого отамана: “Коли Україна стане вільною, переказуй їй привіт”.
Отаман Мелашко та нищівні удари
Але билися з ворогами на Криворіжжі не лише сміливці Степового-Блакитного. У березні 1920 року загони отаманів Михайла Малашка та Родіона Федорченка увірвалися до Кривого Рогу. Підрозділ штабскапітана Шаповала захопив центр міста та визволив усіх заарештованих. Але довго загони не затрималися, бо довелося відступити.
Протягом наступних двох тижнів у Веселих Тернах і Ганнівці Малашко сформував бригаду “Червоні козаки”, яку чекісти назвали “петлюрівською”. У квітні об’єднані сили знову спробували прорватися до Кривого Рогу, але біля станції Долинська їх зупинив 63-й червоний полк.
Останні загони Криворізького повстанства
Іванов-Тишанін продовжив боротьбу навіть після того, як припинила існування Степова дивізія. У жовтні 1921 року його загін розгромив станцію Рядову, зняв рейки на перегоні Куцівка – Долинська та знищив телеграф. Поруч із ним діяли отамани Свищ, Сова, Лютий (Коваль), Гнибіда, Вовгура та Хмара. За підрахунками краєзнавця Андрія Пахомова, у 1920 році тільки основні сили повстанців налічували понад 2 000 бійців. Боротьба тривала до 1923 року – зі зв’язком із Повстансько-партизанським штабом у Тарнові.
Феномен місцевого спротиву
Криворізьке повстанство сформувалося не випадково. Його основою стало Вільне козацтво, яке ще з 1917–1918 років збирало людей у сотні та курені. Отамани були місцевими, які добре знали не лише навколишні села та хутори, а й людей, які могли підтримати.
Загони Степового-Блакитного, Мелашка, Клепача, Скляра, Черненка діяли там, де жили їхні земляки. Саме тому повстанський рух на Криворіжжі тримався не лише на зброї, а загони довго не могли знищити навіть після розгрому великих формувань опору.
Повернення повстанських отаманів
За радянських часів будь-які згадування про цих повстанців були під суворою забороною, нова влада проголосила їх розбійниками та бандитами. І лише за часів незалежності українські дослідники почали шукати інформацію про діячів УНР . На це знадобилося чимало часу. Тільки на початку 2000-х років першим повернулося ім’я легендарного молодого отамана Степової дивізії Костя Пестушка.
Потім відшукалися й інші отамани Холодного Яру. А пам’ятник Пестушку вдалося встановити у Кривому Розі лише у травні 2021 року – у парку Будівельників Металургійного району. Для міста це вже не просто сторінка з історії повстанського руху, а й імена людей, які воювали за волю свого краю. Варто згадати, що ім’я Костя Пестушка з серпня 2019 року носить Криворізька 17-ї окрема танкова бригада, яка продовжує справу легендарного отамана – битися зі загарбниками, які прийшли зі зброєю на українську землю та прагнуть знищити її народ.
Джерела:
- https://history.1kr.ua/publication/1000
- https://history.1kr.ua/publication/428
- https://history.1kr.ua/publication/1161
- https://history.1kr.ua/publication/169
- https://history.1kr.ua/publication/181
- https://kroun.info/teritoriya-kulturi/viyshla-z-druku-kniga-krivorizkogo-istorika-ta-krayeznavtsya-oleksandra-melnika-antibilshovitskiy-ruh-oporu-na-krivorizhzhi-1919-1923/
- https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/zbirnyk-dokumentiv-providnyky-povstanskogo-ruhu-prydniprovya/zavantazhyty/providnyky-povstanskogo-ruhu-prydniprovya
- https://violity.com/ua/publication/13710-storiya-katerinoslavskogo-kosha-vilnogo-kozactva-ta-vovnizkogo-povstanskogo-viddilu.html
- https://one.kr.ua/news/34817
- https://www.facebook.com/groups/canaryua/posts/28921876287409558/