У серпні 1941 року Кривий Ріг опинився перед вибором: що можна вивезти до появи гітлерівських військ, а що доведеться залишити. На заводі “Криворіжсталь” ще працювали люди, залізниця приймала ешелони, а заводське обладнання вже готували до евакуації на Урал. Часу бракувало, і кожне рішення мало свою ціну. Та найважче було визначити, що робити з тим, що не вдавалося врятувати від окупантів. Далі на kryvyi-rih-yes.
Перші спроби та рішення
Криворізькі заводи мали продовжувати давати метал фронту, але вже у липні 1941 року стало зрозуміло: промисловість доведеться вивозити. Обладнання не можна було просто залишити у цехах, а шахти з рудою – віддати ворогу.
Треба було визначитися:
- що вивозити насамперед;
- як знайти для цього вагони;
- як встигнути перевезти досвідчених спеціалістів.
Від цих рішень залежало, чи вдасться запустити вивезене обладнання на новому місці й продовжити виробництво металу для фронту. Перші бомби впали на Кривий Ріг вночі з 8 на 9 липня. Під удар потрапили станція Довгинцеве, залізничні мости, центр міста та район заводу – саме ті об’єкти, без яких евакуація могла зупинитися. 13 липня почали вибірково вивозити промислове обладнання та людей, а згодом завдання стало ще жорсткішим: вивести з ладу те, що могло залишитися окупантам.
Про те як завод ліквідували заради фронту
Блюмінг на заводі “Криворіжсталі” фактично розібрали, новий прокатний стан мав поїхати до Новотагільського металургійного заводу. Вночі на 8 серпня підприємство зупинили. До ешелонів відбирали все, що могло працювати на новому місці, а разом із технікою відправляли спеціалістів.
Тоді встигли вивезти:
- блюмінг;
- інші прокатні стани;
- електрогенератори та крани.
За два тижні з “Криворіжсталі” відправили понад 300 вагонів з обладнанням. З 7 до 14 серпня вирушило понад 10 ешелонів, а перший із фахівцями залишив місто ще 4 серпня. За кожним відправленням стояла спільна робота монтажників, вантажників і залізничників. Вивозили складні для того часу механізми, які треба було зберегти для подальшої роботи.
Хто встиг виїхати разом із заводом?
На станції Довгинцеве вагони були потрібні не лише для “Криворіжсталі”. Зі станцій Червона й Терни також відправляли шахтне обладнання, а разом із промисловими вантажами з міста виїжджали шахтарі, гірничі майстри та інженери з родинами. Залізничники мали забезпечити рух ешелонів, поки керівники евакуації розподіляли, що й звідки відправляти.
Також ще намагалися евакуювати:
- наукових співробітників НІГРІ та викладачів Криворізького гірничорудного інституту;
- лікарні з персоналом та обладнанням;
- державні установи та банки;
- геологорозвідувальні експедиції.
Вивезти ці колективи було складніше, ніж обладнання, адже кожну групу треба було зібрати, забезпечити місцем й відправити до того, як просування нацистських військ ускладнить рух залізниці.
Випалена земля у Кривбасі: що знищили до появи окупантів?
Три доменні печі “Криворіжсталі” не можна було забрати із собою. Їх вивели з ладу так, щоб нацисти не змогли швидко відновити виплавлювання металу: припинили подачу кисню й “закозлили” печі.
Водночас на шахтах сапери підривали:
- стволи;
- копри;
- надшахтні будівлі.
Наказ від 13 серпня 1941 року вимагав знищити те, що залишилося на підприємствах і не підлягало евакуації. Вночі з 13 на 14 серпня начальник Криворізького гарнізону зателефонував директору заводу Федору Рязанову й повідомив, що радянські війська відходять у напрямку Нікополя. Рішення доводилося виконувати поспіхом. Останній ешелон зі станції Довгинцеве вирушив за годину до появи нацистів. Але у місті ще залишалися фахівці, які мали підірвати обладнання, яке не встигли ліквідувати.
Криворізькі шахтарі на Уралі: як один рекорд змінив роботу рудників
27 забоїв за одну зміну – такий рекорд встановив криворізький бурильник Олексій Семиволос у лютому 1943 року на Бакальському руднику у Челябінській області. Допоміг метод, який він привіз із Кривбасу – багатозабійне буріння, котре давало можливість працювати одразу на кількох ділянках.
Уральським гірникам довелося теж освоювати новий метод. Протягом 1943 року Семиволос виконав 3,5 річні норми, а його новаторство поширили на рудниках чорної та кольорової металургії у тилу.
Крім Семиволоса, відзначилися також криворізькі гірники:
- Іван Завертайло – працював із багатозабійним і багатоперфораторним бурінням, виконував по 5-7 норм;
- Степан Єременко – навчав уральських шахтарів криворізьких методів;
- Іван Медведєв – очолив Бакальське рудоуправління.
На Бакальських рудниках працювали 1350 гірників, серед них – 258 стахановців і 460 ударників. У 1942 році Семиволоса відзначили найвищою нагородою країни – Сталінською премією. Так разом із фахівцями у тил перебрався й новий метод Кривбасу, який допомагав збільшувати видобуток руди в умовах війни.
Від Кривого Рогу до Магнітогорська: де розмістили врятовані доменні печі?
Сталь для броні танків Т-34 і виготовлення гармат – таким був один із результатів евакуації криворізької промисловості. У 1942 році Магнітогорський металургійний комбінат виробив 1,5 мільйона тонн сталі, використовуючи, зокрема, доменні печі з Кривого Рогу.
Останні ешелони з обладнанням “Криворіжсталі” прибули до Нижнього Тагілу у середині вересня 1941 року. На Новотагільському металургійному заводі агрегати встановлювали заново, і криворізькі фахівці допомагали повертати їх до роботи.
Це був складний ланцюг:
- демонтаж у цехах;
- навантаження;
- далека небезпечна дорога під обстрілами;
- монтаж і запуск на іншому підприємстві.
Робітники рятували не стільки обладнання, скільки виробничі потужності, необхідні фронту. Саме тому успіх евакуації вимірювався не кількістю відправлених вагонів.
Окупація Кривбасу: що ворогу довелося відновити?
Коли 14 серпня 1941 року нацистські війська захопили Кривий Ріг, обладнання вже вивезли або вивели з ладу, але значні запаси руди залишилися. За місяці окупації загарбники видобули 384 000 тонн – обсяг одного довоєнного тижня роботи Кривбасу. На захопленій території залишилося близько 1,6 мільйона тонн руди, однак використати промисловий потенціал регіону повною мірою окупанти не змогли.
Що показали наслідки евакуації та окупації:
- збитки металургійного заводу склали понад 856 мільйонів карбованців;
- повноцінне відновлення потужностей змогли розпочати тільки з 1948 року.
Ці сторінки історії ретельно досліджували відомі криворізькі науковці Олександр Мельник, Віталій Стецкевич та Євгенія Левченко. У своїх працях вони відзначали, що позитивний результат термінової евакуації під обстрілами полягав у тому, що криворізьке обладнання продовжило працювати на Уралі на потреби фронту. Але був й інший бік медалі, про який за радянських часів навіть не згадували.
Ціна рішень радянської влади
Оцінки сучасних українських істориків різняться. Одні наголошують, що вивезення обладнання допомогло зберегти промисловість для фронту. Інші – звертають увагу на ціну зробленого. На їхню думку, частину знищених об’єктів нацистські окупанти не змогли б швидко запустити й без підривів, бо бракувало фахівців та електроенергії. Тому зовсім не було потреби руйнувати все вщент.
За наказами про евакуацію та знищення обладнання ховалося питання, на яке у перші місяці нападу Гітлера на Радянський Союз ніхто не дав рівнозначної відповіді. А саме: як виживатимуть люди, які залишалися у місті? Тому історія Кривбасу 1941 року – це не лише порятунок промисловості заводу “Криворіжсталь” та шахт, а й яскравий приклад сталінської політики, за якої легко жертвували сотнями тисяч заради поставленої мети.
Джерела:
http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe
https://history.1kr.ua/publication/1068
https://history.1kr.ua/publication/715
https://history.org.ua/JournALL/kraj/kraj_2011_2/11.pdf
https://lib.in.ua/111694-kryvyj-rig-pamiat-mista-1941-1945-rr-u-dokumentah-i-materialah